Прищ.
Присвячено постядерній медицині.
Перший день.
Багряно-червона напружена шкіра навіть не встигла порізати скальпель. Лише одна крива торкнулася прищика, він луснув сам, вивергаючи своє вміст. Брудно-сіра рідина, з чималим домішком крові, потекла спочатку по плечу, згодом по передпліччю, закапала на підлогу. Лікар здивувався: вміст зовсім не нагадував гній, той старий добрий жовто-зелений гній, який він бачив щоразу, відкриваючи подібні нагноєння. Хворий підняв голову, але тут же втратив свідомість, ледве побачивши розкриту на своєму плечі рану. Він і так без сил зовсім, температура під сорок, слабкість така, що в операційну заносили на руках, а він ще й від знеболювального відмовився! У напівсні, вже на кушетці, сказав, мовляв, - «П’ятдесят кришок за ампулу анестезина – це грабіж!». Так, кому ще знати про грабіж, як не караванщику. За п’ятдесят кришок він же це знеболювальне і продає. Лікар зітхнув - скупого потрібно було привести до тями.
-Джейн! – викрикнув лікар, збираючи в лоток використаний інструментарій, через півхвилини, не дождавшись відповіді, закричав ще голосніше. -Джейн, де тебе чорти носять?! Тягни нашатир, ця Білосніжка збиралася в непритомність!
-Біжу! – почувся вигук звідкись з приймальні.
Однак сестра не особливо поспішала, тому, ще хвилину хворому довелося провести в забутті. На той час, коли сестра принесла нашатир, хірург вже відсік мертві тканини і, залишивши для дренажу маленьку гумову стрічку, зашивав рану.
-От нині вже чоловіки пішли, гірші за панянок, їй-богу! – лаяла слабаку повна негритянка, підсовуючи йому під ніс змочену нашатирем ганчірку.
Реакція не забарилася, ледь ганчірка торкнулася ніздрів, безвольно розвалившийся на кушетці, покритий холодним потом хлюпик, замотав головою, приоткрив очі, забубонів щось несв'язне.
-Ну от, зараз його ще й виверне! – смиренно, але з укором сказала Джейн, відходячи на «безпечну» відстань від хворого.
Сталося точно так, як медсестра і очікувала - бродягу вивернуло навиворіт.
-Будь хорошою дівчинкою, Джейн, прибери тут усе. – сказав лікар наказним тоном своїй розчарованій помічниці, обробляючи спиртом рукавички.
-Джейн це, Джейн те… Що ви будете робити, коли Джейн надішле всю цю богадельню до чортів?! – закричала медсестра, покірно відправляючись за відром і ганчіркою.
-О, Джейн, ти ж знаєш, без тебе цю богадельню доведеться просто закрити, ти ж незамінна! – викрикнув лікар вслід незграбному компліменту, який медсестрі все ж сподобався. Вона дзвінко заухала, гремя алюмінієвим відром, що волокла з підсобки.
-Йому скоро стане легше, – кивнув лікар на караванщика, скидаючи халат, забризганий кров’ю і блювотою. – Нехай йде з Богом. Візьми з нього десять кришок, а я на прийом піду, у мене сьогодні обіцяється тяжкий день.
-Тяжкий день? – Джейн підлоб’я глянула на лікаря, вичавлюючи просочену огидною слизю ганчірку.
У погляді сестри читалося обурення і, трохи, досада.
–У вас є совість, лікарю? На весь день у нас записана лише Марті Медісон, яка знову скулесить з приводу того, що її кардіостимулятор працює надто голосно!
-Саме тому він і важкий, Джейн, – ехидно усміхнувся лікар, – Бачить Бог, я краще вскрию ще з десяток подібних нагноєнь, ніж знову буду слухати бурчання цієї старої кочерги.
Джейн знову залилася сміхом - їй подобалося, коли лікар лаяв мадам Марту, тому що вона сама мадам Марту не любила. Так, до речі, ніхто з містечка не любив цю вередливу старушку, але тут була інша ситуація, набагато серйозніша - старечі розборки, довга і безглузда історія безглуздої ворожнечі і ненависті, що тривала кілька десятків років.
В приймальні лікаря дожидався Дерек Андерсен, місцевий мисливець, який і приволік на собі хворого караванщика.
-Ну і що з ним? – буркнув Дерек, ледве побачивши лікаря.
-Карбункул на плечі, розміром з картоплину, – лікар впав у крісло. На столі, за звичкою, його чекала кружка холодного трав’яного чаю, дбайливо приготована Джейн.
–Все з ним буде в порядку. А ти-то де його знайшов?
-На лісовій стежці, що веде з боліт, валявся там без свідомості. Я спочатку вирішив, що це поранений рейдер, а потім придивився – обличчя-то знайоме. Він же до нас вже пару раз приїжджав з одним з караванів.
-Ага, він караванщик, я його теж пам’ятаю, – лікар відірвався від кружки чаю, підтвердив слова Дерека і знову жадібно припав до неї.
-Дивно все це, – мисливець почухав потилицю, ніби щось намагався зрозуміти. – Чого він раптом один на пустоші, навіть без брамина. Авось щось трапилося?
-Справді дивно, – лікар поставив пусту кружку на стіл. – Він щось казав?
-Ну, - Дерек знову почухав потилицю, - Щось бормотів безглузде. Щось про яо-гая. Може на караван напав яо-гай? – раптом зробив поспішний висновок примітивний мисливець.
Лікар зніс плечима, насправді він не вірив, що яо-гай може бути небезпекою для великого і добре озброєного каравану:
-Чого гадати? Він скоро прийде до тями, я у нього і запитаю.
ххх
Марта прийшла трохи раніше наміченого терміну, сіла, в напіврозваленому кріслі приймальні, картинно водрузивши на журнальний столик поруч із собою важку металічну коробку, що тріщить, гудить, час від часу противно попискуючи. Від коробки до грудей Марти йшли два в’юнкі та переплетені провідники, синього і червоного кольору. Щоразу, коли коробка починала пищати, обличчя Марти викривлялося в гримасі смутку та набувало жалісливо-мученицького вигляду. Її очі шукали підтримки в очах лікаря, що не висловлювали жодної частки жалості, жодної краплі співчуття. Роки практики зробили хірурга черствим, виробивши у нього імунітет до будь-якої людської болі.
-Він працює занадто голосно. – Марта незадоволено скривила губи, від чого її і без того зморшкувате обличчя зовсім стало схожим на стиральну дощечку.
Доктор ж, залишався холодним і бездушним, тобто, звичайно ж, залишався таким зовні, всередині ж у нього все бурлило від злості. Будь він трохи менш стриманою людиною, то вирвав би проводи з грудей настирливої старухи та з радістю забрав назад прокляту коробку, що підтримує життя в такій огидній особистості. Але лікар терпів регулярні візити бабусі, повторюючи їй знову і знову одні і ті ж слова, наче заклинання:
- Він працює. Це головне.
- Хіба не можна зробити так, щоб він працював хоч трохи тихіше? – умоляла бабця, трохи нахиливши голову набік і вскинувши вгору рідкі старечі брови.
«Можна, якщо його вимкнути, він стане тихіше не куди. Ти, проте, заспокоїшся слідом за ним!» - проговорював лікар про себе, однак відповідав зовсім інакше:
- Це просто неможливо, шумить система охолодження, а вона повинна працювати постійно.
- А можна замінити його на щось більш компактне? – не утихала старушка - З цією штукою мені важко ходити!
«Можна, на компактну дощату коробку, в якій зручно лежати під землею! Боже мій, адже не заплатила мені ще й за цей стимулятор, а хоче, щоб я витратив річний бюджет клініки на компактний прилад з азотним охолодженням. І їй після цього не сподобається, що він такий холодний!» Вдох. Видох. Спокійно і розмірено:
- Я заміню його рівно на ту передову модель, яку ви придбаєте. Здається в Ривет-сіті широкий вибір електрокардіостимуляторів. – лікар мило усміхнувся, простягаючи мадам Марті прайс-лист, який вона, втім, проігнорувала.
Старушка зневажливо отвернула голову, уставившися на таку ненависну, однак таку необхідну їй коробку.
- Іноді мені здається, ніби його незабаром вибухне!
«Іноді мені здається, що ти пиявка і без упину п’єш мою кров»! - лікар глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти різко прискорене серцебиття. І знову вимовив, повільно і тактовно:
- Це дуже хороший, надійний апарат. У нього не закінчилася ще й половина терміна експлуатації… - а закусивши губу, подумав «К нашій загальній скорботі, ти не помреш ще дуже довго!». Марта знову пішла несолоно хлібавши, шиплячи під носа прокляття в адресу безжалісного лікаря.
Три стопки тільки-но розведеного, а від того теплого спирту, зняли трохи накопичене напруження, сигарета остаточно заспокоїла. Ще й полудня немає, а вся робота вже зроблена. Тиша і спокій, лише постає караванщик, якого Джейн з труднощами перетягнула з операційної в палату. Сама медсестра кудись втекла по справах. Своєвільна старуха не балує лікаря такими дрібницями, як дотримання правил субординації, але він вже не звертає на це уваги.
Коли лікаря тільки командували в Магбург-таун, він намагався поставити стосунки з Джейн у жорсткі рамки «начальник-підлеглий». Молодий був, задиристий, своєволяний, возомнив про себе ні в чому.
- Будьте люб’язні не вказувати, що і як мені робити! Не забувайте, я лікар, а ви всього лише медичний персонал! – задерши ніс, бурчав лікар, реагуючи на толкове зауваження медсестри.
- Послухай, сопляк, - сказала вона, добродушно подивившись йому прямо в очі і поклавши свою важку руку на плече лікаря, - Я працюю в цьому госпіталі майже п’ятнадцять років. Можливо, ти й розумніший за мене, хто знає. Я університетів не закінчувала, тому рад давати тобі я не стану, просто донесу до твоєї відомості одну просту істину. Ти можеш різати і шити як сам Господь Бог, але якщо характером ти мудак, так вже вибач, тут ти не уживешся.
І ці слова так звично вписалися в голову лікаря, що він ледь не за ніч переосмислив своє відношення до власного «Я». Важка була ночка, так. Зате лікар більше не поводився як мудак і, можливо, тому одразу прижився в Марбурзі.
Джейн, стара добра Джейн. Вона працює медсестрою ще з часів славного лікаря Кірка, заснувавшого цей госпіталь. Вона так любить розповідати про старі добрі часи, а найбільше, про почитаємого нею не менше бога лікаря. Її улюблена історія - як Кірк вирішив стати лікарем. Нічого не розуміючий в медицині землероб, поховавши свою дружину, обкладений книгами, день і ніч вивчав секрети лікарювання. Смерть дружини, що спонукала Кірка так кардинально змінити напрямок своєї діяльності, у Джейн не була константою, і, залежно від настрою непостійної оповідачки, була в тій чи іншій мірі драматичною. Всім відомо, що коли дружина Кірка захворіла, він просто-напросто не встиг довести її до Мегатонни, і вона померла на його руках. Джейн говорила, що уйшла бідолашна від апендициту, хоча хто зараз точно скаже?
Лікар Кірк практикував багато років, перш ніж слава про його умілі руки рознеслася по всій пустоші. Абсолютно точно відомо і не підлягає сумніву, що в найкращі роки своєї кар’єри Кірк майстерно виконав кілька операцій вищого класу, причому кілька прикладів лікар знав, так би мовити, на власні очі. Наприклад, в Магбурге живуть роз’єднані Кірком сіамські близнюки - Тод і Тед Філіпси. Подібна операція – вершина хірургічного мистецтва, а здравствуючі досі пацієнти - ознака богоподібності оператора. Тому ніхто не звертав уваги на сущі дрібниці. Наприклад на те, що умниці Тоду дісталася більша частина головного мозку, а везунчику Теду – права нога і, так би мовити, срам, яких так не вистачає тепер його розумному брату. Також серед жителів Магбурга присутні персони з пришитими Кірком кінцівками, втраченими в боротьбі з яо-гаєм, або відірваними протипіхотною міною. А запойному п’яниці Карлу Еріксону лікар змінив надорвану денатуратами печінку на новеньку, раніше належавши пристреленому близько міста рейдеру. Після таких подвигів на поприщі скальпеля і затискача лікаря Кірка стали називати ні інакше як – найкращий хірург пустошей, а вагончик-операційна, виділений йому жителями Магбурга, отримав горде назва «Госпіталь імені лікаря Кірка».
Все це було давно. Славного землеробця-врачевателя, безвременно загиблого з перепою, встигло змінити троє інших лікарів, поки в цих краях не з’явився нинішній лікар. За той час, поки тут творили менш умілі хірурги, слава госпіталю угасла. Толпи стражденних в приймальні, готових викласти за послуги дзвінку горстку кришок, на жаль, більше немає. Роботу для госпіталю забезпечує, в більшій мірі, маленький містечко, в якому і розташована лікарня – Макбург-сіті, місто «консервна банка».
Стальний остов ресторану швидкого харчування, дивом уцілілий після бомбардування, слугував для міста каркасом. Люди закували поржавілий скелет-руїни в величезні листи металу, які утворили навколо будівлі неке подібність кокона. Всередині будівлю обнесли фанерою і картоном, розділили його на блоки, їх, у свою чергу, на квартири. Значно пізніше, коли число жителів міста стало неухильно зростати, квартири поділили ще на раз, а потім ще і ще. Сучасні тісні клітушки, в яких ютися магбургці, за винятком, сім’ї мера, лише жалюгідне подоба колишніх просторих і затишних квартир.
Місто назвали Магбургом, на честь розташованого тут раніше ресторану, однак у народі більше прижилося ласкаве назва «консервна банка», дане йому не стільки через форму, скільки через безліч заліза в облицюванні. Єдиний вхід в місто міцно охороняють величезні ворота, зроблені з товстого листа металу, зі скрипом скользящего по полозьям кожного разу, коли їх відкривають. Засновники так серйозно підійшли до проблеми безпеки, що не залишили в місті жодного вікна, лише маленькі отвори, куди-небудь виконуючи функцію вентиляції.
Доктора Кірка тут не любили – його обожнювали, возвели в ранг ідеалу, тому будь-якому іншому лікарю, що прийшов на його місце, доводилося не солодко. На відміну від своїх попередників новий лікар з легкістю справлявся зі своїми обов'язками. Чи то допомогло його природне обаяння, чи то професіоналізм, чи то поради старушки Джейн. Так чи інакше, городяни прийняли його в свою тісну громаду, довіривши йому головну цінність – своє здоров'я. Лікар взяв місто під опіку, відповідаючи за кожне вірене йому життя головою.
Ближче до вечора, йдучи з госпіталю, лікар заглянув в палату, де на кушетці лежав прооперований караванщик. Бедняга до сих пір спав, лікар вирішив не турбувати хлопця і сьогодні з розмовами до нього не приставати, відкладши бесіди на грядущу ранок.
**Другий день.**
Ранок у клініці завжди подобався лікарю. Уранці немає набридливих пацієнтів, на плиті дзвенять, киплячи у маленькій каструлі, шприци і скальпелі, а в приймальні ледь уловлюваний запах хлору, залишений після вологого прибирання, яку хвилин за п’ятнадцять до його приходу завершила Джейн. Ранок, зазвичай, час медитативного спокою, коли можна, розслабившись, розтягнутися у кріслі, розвалитися в ньому, витягнувши ноги, звісивши руки, розстібнувши халат.
Втім, цього ранку відпочивати не довелося, до здивування лікаря, стурбована Джейн розповіла йому про те, що караванщику стало значно гірше, ніж учора.
Караванщик був закутаний у три або чотири теплі ковдри, але, незважаючи на це, його продовжувало нестримно трясти. Хворого буквально колотило, зуби відбивали чечітку, а він сам, то трохи постогнував, то бормотів щось безсистемне. Лікарю буквально силою довелося скинути з нього ковдри, щоб оглянути рану.
На місці обробленого учора прища, зияла ал ая виразка. Виразка мала причудливу, неправильну форму, краї її були, немов, підняті над поверхнею, блискуче дно червоніло серед брудно-сірого кольору тканини, немов, що відшарувалися по краях. Лікар наклав на краї виразки, пацієнт жалібно заверещав, намагаючись віддерти руку, однак був настільки слабкий, що навіть цього зробити не зміг. У відповідь на тиск з рани виступили червоні краплі сукровиці.
-Ні хера не розумію! – виругався лікар, безпомічно витріщаючи на розпростертого по кушетці хворого. – Де гній?
Це питання більше адресувалося не пацієнту, що перебував тоді в стані сопору, а йому самому, в стані розгубленості.
«Чого він полумертвий-то? Чому ні встати, ні сісти не може? Не через чортову п’ятисантиметрову рану на його передпліччі, вже точно. Або інфекція проникла глибше, всередину, між м’язами і сухожиллями, і варто лише її знайти?» - міркував лікар.
Вже через півгодини, операційна була розгорнута. На білосніжно-білій простирадлі, розстеленій на блискучому сталевому столі, акуратним рядком лежали скальпелі, гачки і затискачі, тут же, завернуті у пропарену марлю, лежали вигнуті голки, з вдягнутими в них шовковими нитками.
Марлева маска, зажатая пластиковим